Cпочатку було Слово...: Творчі роботи учнів

Спроби пера моїх учнів

Яготинщина рідна моя

Яготинщина рідна моя,

Ти в Супої купаєшся милім,

Та чомусь ти неначе сумна,

Мов ті квіти зів’ялі осінні.

Над Супоєм гуляв наш Тарас,

Його хата на спомин лишилась.

І замріяні мрії про наш Яготин

У цій хаті навік залишились.

Та настане ще рання весна

І розквітнуть піони надії.

Яготин наш квітучий не буде сумний,

Ще здійсняться Тарасові мрії.

Македон Катерина, 15 років

Афганістан

Серце болить, як згадаєш,

Як наш солдат в Афганістані

У двадцять літ на чужій війні

Гинув у смертельній боротьбі.

Яка страшна була атака!

А вдома так чекала мати!

Та не одна з них умлівала

«Тюльпан» лиш чорний зустрічала.

За що, скажіть, вони страждали!?

Кого вони там захищали!?

А їм би жити на землі,

Добро творити в рідній стороні!

Македон Катерина, 15 років

Бондаренкове поле

Пам’яті воїна – афганця Івана Бондаренка

На околиці села золота пшениця сяє.

Є криничка і пам’ятник – зірка палає.

Згорьована мати – лебідка

Там часто світанок зустрічає.

Вже 28 літ минуло відтоді,

Як чорну звістку принесли їй люди

Про те, що синочку у горах Афгану

Життя обірвали жорстокі душмани.

І вмить почорніло усе навкруги,

Бо зіронька сина погасла тоді.

І линуть роки за роками,

А син лиш у сні приходить до мами.

Та ненька все ходить у поле далеке,

Що носить ім’я її сина – солдата.

Клименко Анна, 12 років

Сповідь

Афганістан…Афган, чужа ти сторона,

А нам судилося тобі життя віддати

І наша юність обірвалась, як струна.

А дома чайкою кричала мати.

А нам би жити…жити і любить,

Дітей ростити, поле засівати,

Та скільки нас в сирій землі лежить!

Цей біль душі не можна передати!

Нехай мир буде всюди на землі,

Радіють діти і не плачуть мами.

Присниться вам,можливо, хоч у сні

Як ми любили і були із вами

Ковальчук Іван, 12 років

Я вірю в майбутнє України

Я вірю в майбутнє твоє, Україно!

Повір, Батьківщино, воно в тебе є

Веселе, яскраве. Ти в світі не згинеш.

Веселкою щастя твоє виграє.

Земля українська цвістиме садами,

Наповняться ріки живої води.

Степи колоситься будуть житами.

Збиратимуть люди багаті плоди.

Ти щиро вітатимеш гостей із – за моря,

Їм хлібом поклонишся аж до землі.

Повік українці не знатимуть горя,

І зникне недоля в захмарній імлі.

Штефан Вікторія, 17 років

Їжачок

Їжачок маленький,

Він такий гарненький!

Голочки гостренькі,

Оченятка маленькі,

Носика все мружить

І зі мною дружить.

Любить яблучка, грибочки,

Швидко котиться з горбочка.

До зими старанно готується,

Бо про свою родину турбується.

Носить золоті листочки до своєї хати.

Щоб спали у теплі їжачата.

Клименко Аня, 12 років

Мрії про мирне небо
Прийшла весна,
Шумлять гаї,
Вкраїна процвітає.
Та мрії в нас снують сумні,
Бо миру в нас немає.

Вже двадцять перший вік настав,
Ми хочем жить красиво,
Щоб юність наша процвітала,
Щоб завжди жити в мирі.

Щоб зацвіли поля й гаї
І вітри буйні зашуміли,
Щоб з АТО хлопці повернулись
І матері їх всіх зустріли.

Плекаєм мрію ми одну,
Веселу і красиву,
Щоб на землі був вічний мир
І всі жили щасливо.
Македон Катерина, 16 років

Ми хочемо миру
На нашій славній, рідній землі
Ідуть небувалі запеклі бої.
На сході країни пустіють міста,
І зовсім немає у них там життя.

Чому ж так палає усе у вогні?
Я бачу біду наяву, не у сні.
Хто ж вас намовив іти брат на брата,
Стріляти із «Градів» і кидать гранати?

То ж гинуть наші вкраїнські солдати,
І плаче бідна знедолена мати.
Та ви ж схаменіться, будьте людьми,
Хіба ж вам байдужі втрати війни?!

Тут ви зростали, тут ваша сім’я.
Ви разом слухали спів солов’я.
Чому ж ви підтримали злого чужинця,
Завдавши Вкраїні болю по вінця?

Та знайте: українці духом сильні
І жити не схочуть ніколи в ярмі.
Ми будемо край свій завжди боронити,
Щоб вільно й прекрасно у ньому нам жити.

Ми хочемо миру, ви чуєте, люди!
Земля наша вільна, так було і буде!
Ми - сильні, ми – мужні, нас не здолати!
Буде процвітати Україна - мати!
Бойко Назарій, 15 років

Мир на землі
Мир на землі – це посмішка дитини.
Мир на землі – це мрія кожної родини.
Мир на землі – це поруч мама й тато.
Мир на землі – це радощів багато.

Мир на землі – і квітне Україна.
Мир на землі – і смуток навіки згине.
Мир на землі – і спів лунає всюди.
Мир на землі – щасливі і веселі люди.
Клименко Анна, 12 років

Роботи учасників

Всеукраїнського літературного конкурсу "Не жартуй з вогнем"

Вогонь не завжди друг
Мої любі друзі,
З вогнем обережно будьте!
Вогонь буває добрим,
Вогонь буває злим.
Ви, діти, довіряти йому не поспішайте,
Щоб не довелося з халепи вас потім виручати!
Сорока Анжеліка, 10 років

Вогник
Вогник з іскорки вродився,
Потягнувся, пильно подивився,
Глянув оком вогняним:
Хто живе тут поруч з ним?

З людьми швидко подружився,
І в оселі їх він оселився.
Був наш Вогник чудовий співрозмовник,
А ще - невтомний трудівник і грайливий витівник.

Непомітно назавжди він в дім проник,
Бо допомагати людям звик.
Всіх теплом він зігрівав.
Від нещасть господаря застерігав.

Щоб із Вогником зле не жартував,
Про безпеку пам’ятав,
Бо ще трапиться біда,
Чи оказія яка!

Тож із Вогником, мій друже, подружи!
І своє життя ти збережи!
Вогник свій оберігай,
Від лихого захищай,
І де друг, де ворог – розрізняй!
Клименко Аня, 14 років

Хочу в мирі жити

Я – маленький хлопчик,

Хочу в мирі жити,

До школи ходити,

З дітками дружити.

Щоб моя країна вільною була,

Щоб горя не знали

Ненька та дитя.

А іще, щоб мир був

На усій землі,

Щоб ходили в морі

Мирні кораблі.

Щоб було відкрите

небо для усіх,

Щоб лунав дитячий

скрізь веселий сміх.

Осьмак Андрій, 10 років

Війна за СВІЙ шлях

Війна… Раніше я думала, що про неї я буду знати лише з сторінок книг чи кінофільмів. Але мій світ змінився ще у 2014 році. Саме тоді для мене розпочалася війна. Саме тоді мій рідний Торецьк був окупований. І замість того, щоб проводити весну і літо з друзями під теплим сонечком, я сиділа у сховищі. Коли я чула свист і гучні вибухи, я не зовсім розуміла, що це. Батьки заспокоювали мене і казали, що то грім. Хоч я і була маленькою дитиною, але все ж розуміла, що це не грім, бо на вулиці світить яскраве сонечко. Коли наше місто звільнили, все ніби наладилося, стало покращуватися. На жаль, це було недовго. Взимку 2014 року батьки змушені були відправити мене на пів року у Київ до родичів. Мені було страшно залишати рідний дім, але ще страшніше було жити в холодній квартирі, бо через обстріли у місті пропало тепло і водопостачання.

Влітку 2015 року я повернулася додому. Життя повернулося у місто. Звичайно, час від часу були обстріли і були проблеми з водою. Але це не заважало жити нормальним життям: спілкуватися з друзями, ходити до школи. Я навіть стала звикати, що інколи земля здригалася від вибухів. Але ми всі вірили, що наші захисники не допустять ворогів у місто.

У січні минулого року всі соціальні пабліки почали «гудіти» новинами про масштабний наступ росії. Багато людей не вірили цьому, а, може, просто не хотіли вірити. Адже нормальна людина не могла повірити, що у ХХІ столітті можуть бути божевільні, які хочуть війни.

24 лютого я прокинулася від дуже гучних вибухів. Це були набагато сильніші вибухи, ніж я чула раніше. Зв'язку не було. На вулиці було багато людей. Біля магазинів стояли величезні черги. Перші години я погано усвідомлювала, що це була справжня повномасштабна війна. Ми до останнього надіялися, що це ненадовго. Але потім зрозуміли, що потрібно залишати місто, поки ще є можливість. Я до цього часу пам’ятаю день від’їзду. Тоді я прощалася не тільки з рідним домом, тоді я прощалася з своїм дитинством…

У квітні минулого року наша родина переїхала в Лемешівку, мальовниче село на Київщині. Мені подобається село, тут красива природа, привітні люди, я знайшла багато друзів. Я спокійно сплю, у нас тепло і затишно, у мене все добре, але… Але як іноді хочеться пройтися улюбленими місцями рідного міста, зустрітися з друзями… На жаль, зараз це неможливо.

Мені сумно і боляче, що тисячі дітей, так як і я, змушені бачити свої рідні місця лише уві сні.

Я вірю, що я обов’язково повернуся в Торецьк! Я вірю, що наша перемога близька! Я вірю в наші ЗСУ!

Слава Україні! Героям слава!

Ярмак Владислава, 16 років

Війна. Моя історія

Я живу у найкращій у світі країні! У краю, де яскраво світить сонечко, весело щебечуть пташки, де золотяться пшеничні поля і живуть щирі, гостинні люди. Я пишаюся, що можу назвати себе українцем! Я люблю і пишаюся своєю родиною! Ми були такі щасливі! Але 24 лютого 2022 року все змінилося. Ніколи не забуду той ранок, коли проснувся і побачив стривоженого тата і заплакані очі матусі. Мені важко було зрозуміти, що за гуркіт чути здалеку. Але старший брат сказав таке страшне слово «війна». Я навіть спочатку подумав, що це якийсь жарт. Але, на жаль, це була правда. Я розгубився, злякався, бо, коли чую слово «війна», уявляю темряву, біль, втрати. Декілька днів мені потрібно було, щоб усвідомити, що у мій дім прийшла біда. Та і до сьогоднішнього дня не можу зрозуміти тих божевільних, які принесли на нашу землю скільки горя, сліз і страждань.

Мій тато і старший брат з перших днів стали на захист рідної землі. Я дуже ними пишаюся! І так за ними сумую і щасливий від кожної зустрічі з ними. Зараз це для мене найкращий подарунок.

Мені всього одинадцять років, але ці 1000 днів змінили мої мрії, бажання!

Війна навчила мене цінувати і берегти своїх рідних, намагатися тільки радувати близьких, підтримувати одне одного. Тепер я радію кожному дню, коли не лунає сигнал повітряної тривоги. Я щасливий, що, дякуючи нашим захисникам, маю можливість ходити до школи, гратися з друзями. Я навчився знаходити світлий промінчик навіть у найтемніші дні.

Мрію, що це жахіття скоро закінчиться. І мама не буде так часто плакати, не спати ночами і боятися відповідати на телефонний дзвінок, якщо це невідомий номер. Що прийде час і я буду не з жахом, а з гордістю дивитися у небо, бо там пролітають наші соколи. Я вірю, що тато, брат і всі – всі наші захисники повернуться до своїх рідних, які так чекають на них!

Впевнений, що наша Перемога буде скоро! Слава Україні! Слава нашим ЗСУ!

Воловник Іван, 11 років