Сьогодні 120 років від дня народження "імператора залізних строф" Євгена Маланюка

Євген Маланюк народився  1 лютого 1897 року  в селищі Новоархангельськ  Херсонської губернії (нині Кіровоградська область).

Батько Євгена, Филимон Васильович, був надзвичайно обдарованою людиною: не маючи ні університетської, ні гімназичної освіти, працював учителем, повіреним у суді, ініціював заснування театру, відкриття гімназії, друкував дописи у місцевих часописах, співав у церковному хорі, ставив аматорські спектаклі. Мати, Гликерія Яківна, походила зі збіднілої дворянської родини військового – чорногорця (в інших джерелах – серба) Стоянова. Батьки щедро наділили сина любов’ю до музики, літератури, тонким відчуттям краси навколишнього світу.

По закінченні початкової школи, де Євген показував блискучі знання і прагнення навчатися, батьки віддали хлопчика до Єлисаветградського (нині Кропивницький) повітового реального училища. На той час місто було культурним і мистецьким центром: тут вирувало театральне життя, проходили численні виставки, а навчальні заклади – декілька гімназій та два училища - були відомі високим рівнем викладання.

В училищі Євгена за відмінні показники навіть звільнили від платні за  навчання, що було вельми важливо з огляду на скромні статки  батьків. Тут він починає писати вірші. А ще – пристрасно захоплюється читанням. Любов до книги Маланюк проніс крізь усе життя. За свідченням його товариша Л.Полтави, у 60-і роки той не раз говорив: «Громадянство все менше читає, так знову просплять Україну... Нечитання вижене українців зі світу».

У червні 1914р.  юнак успішно завершує училище і вступає на інженерний факультет Санкт-Петербурзького політехнічного інституту. Навчанню стала на заваді війна.

В січні 1916-го  Євген Маланюк випустився з Київської військової школи. Брав участь у боях, мав нагороди. В лютому 1918 р. молодий офіцер став на захист Української Народної Республіки. Служив у чині старшини в Генштабі, згодом – був ад’ютантом у генерал-хорунжого Василя Тютюнника, який командував Наддніпрянською Армією УНР (помер у грудні 1919-го під Рівним від тифу, на руках у свого ад’ютанта); ад’ютантом начальника штабу Дієвої армії, командувача Дієвої армії УНР…

21 листопада 1920р., після тривалих кривавих боїв, українське військо, знекровлене втратами й змучене епідемією тифу, перейшло польський кордон і склало зброю. Вояки були інтерновані до польського табору.  Пізніше Маланюк запише в щоденнику: «…Безнадійно імлистий листопадовий день над Збручем. День, коли армія - згідно з якимсь там параграфом «міжнародного» права - віддавала зброю... Було щось несамовито страшне в тім добровільнім роззброєнні, щось значно гірше від звичайного обеззброєння покопаних і щось дуже близьке до страшної процедури деградації вояка. Це був символ як би прилюдного позбавлення народу його мужескості. І - що найстрашніше -  вояки у більшості були свідомі справжнього сенсу події: якийсь юнак плакав вголос, не стидаючись, як жінка; хтось, гарячий і лихий на все, — дзвінко ламав гнучку крицю і з прокльонами кидав уламки в Збруч; хтось побожно цілував святе залізо, прощаючись з ним, як з нареченою…»

Поспіль три довгих роки перебував Євген Маланюк у таборах для інтернованих військових – спочатку Стршелково, потім Шипьорня. Він багато пише, намагаючись осмислити причини трагедії УНР і особистих трагедій її захисників; разом із друзями Ю.Дараганом, М.Гривою та М.Чирським навіть друкує на гектографі журнал «Веселка». Однак прагнення волі й туга за рідною землею не полишають ні на хвилину.

Восени 1923 р. жадана свобода прийшла. Євген Маланюк вирушає до Чехословаччини, вступає до Української господарської академії в Подєбрадах — на гідротехнічне відділення інженерного факультету;  працює інженером-гідротехніком. Тут, у Подєбрадах, а також у Празі, Маланюк познайомився й затоваришував із Олегом Ольжичем, Оленою Телігою, Леонідом Мосендзом, Оксаною Лятуринською та іншими українськими  письменниками й письменницями.  Шалено закохався в поетесу Наталю Лівицьку-Холодну, дуже страждав, ледь не наклав на себе руки.

1925р. в Подєбрадах вийшла друком перша поетична збірка Є.Маланюка – «Стилет і стилос», яка стала визначною подією в літературному житті:

Стилет чи стилос? — не збагнув. Двояко

Вагаються трагічні терези.

Не кинувши у глиб надійний якор,

Пливу й пливу повз береги краси…

Книга дістала діаметрально протилежні оцінки: від захоплення до несприйняття. Однак її читали, обговорювали, й це було надзвичайно важливим для автора, його подальшого становлення як поета.

Того ж таки 1925-го Євген Маланюк бере шлюб із українкою з Полтавщини Зоєю Равич. Шлюб триває лише 4 роки, затим Маланюк їде до Варшави.

1926р. в Гамбурзі виходить наступна книга – «Гербарій».

У 1929-44р.р. поет мешкає в Польщі, входить до варшавського літературного гурту «Танк» — разом із О.Телігою, Н.Лівицькою-Холодною, Ю.Липою, Ю.Косачем.  Товаришує з польськими літераторами Ю.Тувимом, Я.Івашкевичем. У ці роки друкує збірки «Земля й залізо», «Земна мадонна», «Перстень Полікрата», «Вибрані поезії». Пише численні наукові розвідки, статті та есе, творчо осмислюючи світову й українську культуру.

Одружується вдруге  – із працівницею чеського посольства Богумилою Савицькою. 1933р. в подружжя народився син Богдан.

У 1939р. Євген Маланюк, разом із польськими товаришами, брав участь у  обороні  Варшави від нацистських окупантів.

1944р. до Польщі вступають радянські війська. В застінках НКВС гине Юрій Липа, з яким Євгена пов’язує тісна дружба. Рятуючись від арешту, Маланюк емігрує до Німеччини,  до міста Регенсбург, де перебуває в таборі для переміщених осіб. Безгрошів’я, життя в бараках, примарне майбутнє… Другий шлюб не витримав випробувань.

У червні 1948р. Маланюк виїздить до Сполучених Штатів. Довелося тяжко працювати фізично, поки не знайшлася робота у проектному бюро. Тут, власне, і працював аж до виходу на пенсію в 1962 році. Багато пише, активно друкується, головує в об’єднанні «Слово», що згуртувало українських письменників.

У США побачили світ збірки Є.Маланюка «Влада», «Поезії в одному томі», «Остання весна», «Серпень»,  поема «П'ята симфонія», в якій оспівується звитяга борців за Українську Державу, зокрема, генерал-хорунжого В.Тютюнника. Також виходять друком його монографії, нариси, публіцистичні статті: «Нариси з історії нашої культури» , «Малоросійство»,  двотомник «Книга спостережень».

Євген Маланюк помер 16 лютого 1968 року в Нью-Йорку. Вже по його смерті мюнхенське видавництво «Сучасність» видало 1972р. збірку поезій «Перстень і посох», яку поет свого часу впорядкував.

2003р. в Кіровограді вийшла друком  збірка Є.Маланюка «Поезії з нотатників» — із недрукованої спадщини. На батьківщині поета запроваджено літературну премію його імені, якою відзначаються  кращі твори у царині художньої літератури; літературознавста та публіцистики; перекладу.

Ім’ям видатного українського поета, науковця  і публіциста названо вулиці у Києві, Кропивницькому, Львові, Сумах, Дніпрі, інших містах України.

Тривалий час «заборонений» радянською владою, поет назавжди повернувся своїми талановитими творами до нас, його співітчизниць і співвітчизників. Він промовляє  зі своїх далеких і дзвінких днів:

А дні пливуть — мелодія в блакить.

А дні дзвенять, як золото в лазурі,

І вічністю триває кожна мить,

І в спокої втопились давні бурі,

І океаном заясніла вись,

І тиша, тиша. Тільки в вишнях білих

Бриніння бджіл замріяно злились

В один хорал блаженний і безсилий.

Українське читацтво знов і знову відкриває для себе Космос таланту Євгена Маланюка, який  проніс, немов  смолоскип, через усе життя палку любов до України, тугу за нею, рідною й недосяжною.